Латвії слід переглянути закони, що регулюють можливість залучення робочої сили з третіх країн, заявив в ефірі програми “ТЧК” президент Латвійської конфедерації роботодавців Андріс Біте. Він зазначив, що до Польщі, наприклад, можна привезти робітника за 3-5 робочих днів, тоді як Латвії цей процес триває близько трьох місяців.
Андріс Біте розповів, що на його власному підприємстві працює багато співробітників із третіх країн. І процес їхнього прийому на роботу займає три місяці, що досить довго. За цей час, наприклад, у житті потенційного співробітника можуть відбутися якісь зміни, через що конкретна вакансія стане для нього неактуальною.
«Коли ми говоримо про робочу силу, часто плутаються поняття імміграції та завезення робочої сили. Але це дві різні речі. Мігранти приїжджають, щоб залишитися тут жити. Ми ж говоримо про тих, хто приїжджає заробити, зробить свій внесок у розвиток економіки, а потім поїде назад на батьківщину», – сказав голова Конфедерації роботодавців.
Чіткої відповіді на запитання, скільки ж робітників із-за кордону потрібно Латвії, немає, пояснив доктор економічних наук Едгар Вольскіс. Але побічно на це вказує система соціального страхування, яку Едгар Вольскіс назвав «дзеркалом економіки».
У 2025-2030 pp. Необхідно, щоб у Латвію щороку приїжджало працювати близько 100 тис. людей. «Виходить, 100 тис. осіб за п’ять років. Це лише для того, щоб система соціального страхування могла існувати», – пояснив він.
Економіст Банку Латвії Олег Краснопьоров, у свою чергу, висловив думку, що для забезпечення високого рівня життя абсолютно неважливо, якою буде чисельність населення Латвії. Як приклад він навів Естонію, чисельність населення якої нижче, ніж у Латвії, а рівень життя – вищий; а також африканські країни, де можуть проживати по 200-300 млн осіб, але рівень життя набагато нижчий.
«Ми багато говоримо про те, як погано, що людей поменшало. Але це питання можна подивитися з іншого боку. У нас зростають зарплати та інфляція. І те, що зростають зарплати, що ми дійшли такого рівня в 2023 році, це вже величезне досягнення Латвії. У тому числі й тому, що колись люди поїхали», – каже економіст.
Олег Краснопьоров пояснив, що, наприклад, у 2010 році спостерігалася міграція до Західної Європи. У той час як офіційний рівень безробіття сягав 20%, а в окремих регіонах навіть 30%, багато хто їхав. У той же час спостерігався приплив інвестицій із Західної Європи до Латвії. «Люди їдуть туди, де зарплати вищі, а інвестиції де вони принесуть найбільшу віддачу. І ми досягли нинішнього рівня, оскільки тоді багато хто прийняв рішення поїхати. (..) Коли в тебе роботи немає взагалі, але ти можеш поїхати до Ірландії та отримувати більше, ніж висококваліфікований працівник — це плюс і для того, хто виїхав, і для економіки Латвії в тій ситуації, що тоді була», – вважає Олег Краснопьоров.
З цією думкою не погодився економіст, професор Латвійського університету та дослідник латвійської діаспори та питань міграції Михайло Хазан. На його думку, складно назвати «великим досягненням» те, що латвійська економіка на 22% гірше за естонську, хоча обидві країни починали приблизно з однакових позицій. І другий фактор – відтік економічно активних людей є свідченням не досягнень, а навпаки”, – заявив професор.
Говорячи про залучення робочої сили з третіх країн, професор Хазан зазначив, що проблемою є не лише довгі терміни оформлення трудових віз: «Коли вони отримують дозвіл на роботу та візу, потрібно, щоб працівникові відкрили рахунок у банку, щоб, згідно із законодавством, перераховували йому зарплатню. І це може тривати близько двох місяців. Знайомий підприємець просив відкрити рахунок для громадянина Білорусі – йому потрібно було заплатити за це 350 євро, розгляд займає два місяці, а результат – не гарантований.
Андріс Біте закликав «не відкривати Америку заново», а взяти на озброєння польську модель, що вже працює, де є конкретні терміни, скільки часу найманий робітник може провести на території країни і коли він повинен її покинути. І відповідають за це роботодавці. На його думку, цю частину слід відокремити від закону про імміграцію, а також максимально знизити бюрократичне навантаження, щоб прискорити процес.
Цю ідею підтримав і Едгар Вольскіс, який пояснив, що якщо на таку робочу силу є попит, значить, у Латвії її знайти досить важко. «Оскільки економіка потребує наявності робочої сили, якщо на неї є попит на ринку, держава не повинна втручатися в цей процес і говорити, скільки і чого потрібно бізнесу. Це має говорити сам бізнес, тоді як держава має забезпечити законодавчу базу та податкову структуру для цього процесу», – пояснив Вольскіс.
Андріс Біте визнав, що у Латвії є близько 50 тис. осіб, які «не хочуть чи не можуть працювати». «Ми змушені говорити про привезення робочої сили — це необхідність, хоч і всередині Латвії є ресурс людей, які не залучені до трудових відносин. Але частина з них не готова переїжджати до інших регіонів, де робота є. Інша частина – вони просто не мотивовані працювати. Вони не працюють роками, десятиліттями, оскільки соціальна система дозволяє їм нехай і не дуже комфортно, але жити, не працюючи. Підприємці, які працюють у сільських регіонах, чудово це знають: усі кажуть, що роботи немає, але коли шукаєш працівника — його не знайти», – сказав Андріс Біте.
Економіст Банку Латвії Олег Краснопьоров, у свою чергу, зробив ремарку, що коли підприємці кажуть, що не можуть знайти кадри, виникає питання — на яку зарплату? І з’ясовується, що на мінімалку. І люди, які мають офіційний статус безробітного або не є економічно активними, не мають мотивації працювати за «мінімалку». Але вона може з’явитися, якщо пропозиція буде вищою, скажімо, вдвічі. І тоді або треба піднімати зарплати місцевим, втрачаючи конкурентоспроможність, або ввозити з третіх країн тих, хто готовий працювати за мінімалку. Потрібен компроміс. І мігранти — це лише один із шляхів», – заявив економіст.