Литовсько-українські взаємини – тема актуальна. Давня традиція, довге спільне існування обох народів в рамках різних держав. Втрати і відновлення самостійності, протистояння практично однаковим зовнішнім супротивникам. Відчайдушна боротьба за збереження ідентичності проти агресивних асиміляторів. У ХХ ст. обидва народи пройшли через дві війни за незалежність, неоднократні окупації, тоталітарні репресії. Вони обидва зробили значний внесок у повалення «імперії зла».
Щоправда, Литва таки мала свого роду «фору» перед Україною, яку цілком успішно використала. На відміну від українців, литовці перемогли у своїй Війні за незалежність (1919-1920/1923 рр.).
Литовська Республіка стала невід’ємним суб’єктом міжвоєнного європейського простору. Радянське вторгнення та поневолення Литви як і інших балтійських держав у 1940 р. так і не були прийнятті значною частиною країн Заходу. Сприймалися як грубе порушення міжнародного права та несправедливість. З падінням СРСР Литва твердо взяла курс на повернення свого місця у мозаїці того, що іменується Західною цивілізацією. Послідовна і вперта робота помножена на підтримку і розуміння великих партнерів дала результат. У 2004 р. країна стала членом НАТО та Європейського Союзу.
Україна заплатила за поразку у визвольних змаганнях (1917-1921 рр.) втратою незалежності, розчиненням серед бараків радянського табору. Перше ж українське покоління доби комуністичної окупації стикнулося з русифікацією, Голодомором, фізичним винищенням інтелектуальних еліт.
У час, коли литовська молодь виховувалася у дусі національних ідеалів та культу рідної мови, українці сірими колонами марширували під портретами Сталіна і Кагановича – власних катів. Втім, навіть попри такі важкі травми, живого потенціалу спротиву вистачило на нові визвольні змагання – велику боротьбу 1940-1950-х рр. подавлену у крові окупантами, але таку важливу для збереження духу національної героїки.
Подвиг пасіонарної меншості врятував ядро українськості. З численними духовними ампутаціями, понівечена колективними травмами, змучена Україна все ж отримала назад свободу. Попереду було довге повернення до власної сутності – через дві революції, болісні постколоніальні фантоми, які, нажаль, досі не вилікувані до кінця.
Приміром, багато з того, що Литва подолала ще у 1920-1930-х рр. у культурній, мовній політиці, Україна вимушена проходити донині. Часу не стане описати усі стратегічні прорахунки і провали перших десятиліть по відновленню незалежності. Хитання політикуму, ігри у «багатовекторність», відверті зради українських інтересів, в тому числі, не сприяли подоланню негативного стереотипу у опінії великих гравців демократичного світу, щодо суб’єктності України і її цивілізаційної приналежності.
Втім, Україна, як виявилося, зберегла резерв пасіонаріїв. Їхньої сили вистачило для дива, навіть двох. Спочатку військові добровольці та цивільні волонтери 2014 р. спинили першу хвилю російською агресії та локалізували її на східних землях. За вісім років, попри розтиражовані прогнози, український народ дав достойну відсіч російському повномасштабному вторгненню. Спалені колони ворога, розбиті російські полки, які тікали з півночі України. Поразки окупантів на Харківщині, північній Донеччині та під Херсоном шокували світ. Ті, хто лякався самого слова «росія» і не вірив у здатність України до опору побачили іншу реальність. Глобально-невелика і небагата країна демонструвала життєздатність і волю до боротьби проти чудовиська розміром з континент.
Однак, сьогодні, навесні 2024 р. війна триває, ситуація чи не найскладніша за два роки. Ворог не збавляє обороти наступу і не змінив своїх стратегічних намірів. Україна не здається і не має іншого вибору, як боротися. Литва поряд з Україною, як і два, як і десять років тому.
Чому Литва поруч?
Литовська підтримка України виглядає, на перший погляд, феноменом. Коли чимало інших значно економічно і політично потужніших країн займали індиферентну позицію або обмежувалися словесним малозмістовним «занепокоєнням», Вільнюс завжди обирав категоричну риторику та реальні практичні кроки. У дипломатичній площині це виражалося і проявляється понині у сприянні євроінтеграційним прагненням України, прямому засудженні агресії Росії і звинувачення її у неоімперіалізмі. Ще відтоді, коли це не стало тенденцією, породженою подіями 24 лютого 2022 р.
Допомога Україні з боку Литви викликана як прагматичними, так й дещо ірраціональними причинами.
Виживання суверенної демократичної України – це запорука стабільності у регіоні і водночас удар по позиціях жорстких автократій, поразка для імперіалістичних зазіхань Москви.
Натомість, падіння Української держави – це очевидні нові експансивні дії Росії у близькому майбутньому. Враховуючи її ідеологію та неприховані наміри, країни Балтії можуть опинитися під загрозою вторгнення і окупації.
Безумовно, Литва перебуває під захистом Північно-Атлантичного альянсу, як його рівноправний член, проте, прогнозувати дії Москви складно. Не виключена її готовність до прямого зіткнення з Альянсом. Не секрет, що російський шовінізм відмовляє у праві на суверенітет не лише Києву але й іншим державам – колишнім радянським республікам.
Литва ж має великий досвід визвольної боротьби проти російських/радянських окупантів у ХХ ст., у країні жива пам’ять про сумні наслідки перебування у складі геополітичних формацій спроектованих Москвою. Це робить литовські позиції твердими, риторику безкомпромісною.
Інший аспект – пам’ять Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (ВКЛ) як спільного дому декількох народів Східної Європи. Відбиток Великого князівства лежить на литовському світогляді, що формувало і формує ідентичність. Це не про експансію чи територіальні претензії до країн, землі яких входили колись до складу ВКЛ. Це про спільні цивілізаційні цінності, в конкретному випадку, українців і литовців. Це про приналежність до колись великого політико-культурного тіла, що робить його членів, хай не споріднених кревно, близькими та важливими один для одного. З цієї позиції, підтримка України – це допомога СВОЇМ.
Водночас, саме російська держава, у різних формах різних історичних періодів, нищила литовську державність, була екзистенційним її ворогом, звідси і зрозумілий антагонізм. Звісно, не в останню чергу допомагає розуміти український біль, відома і багато разів підтверджена життям, емпатичність литовців, їхня схильність до взаємодопомоги у часи криз і випробувань. Втім, наведений перелік факторів і причин вочевидь неповний, не відображає усіх складових та різних кутів литовської візії.
Клайпедський університет і Україна
Важливим полями загальної стратегії є освітнє та наукове. Один з найкращих вищих навчальних закладів та дослідницьких осередків Литви давно долучився до розбудови багатогранного українсько-литовського партнерства. Початок найбільш активної фази цього процесу прийшовся на 2018-2019 р. З цього моменту можна виділити деякі з напрямків діяльності вишу в українському сегменті.
Студії. В рамках політики східного партнерства запроваджено ряд програм навчання, які включали грантові місця для українців. Це стосується як технічного профілю так і гуманітарних спеціальностей. Університет надавав пріоритет обдарованій українській молоді, талановитим дітям з родин що опинилися у важких соціальних обставинах, сім’ям військовослужбовців ЗСУ, ветеранів сучасної війни за незалежність України, дітям з родин загиблих воїнів. Протягом 2019-2022 рр. Клайпедський університет (КУ) став освітнім портом для десятків молодих людей з України, із зазначених вище категорій. Дехто з них удостоївся стипендій від міста Клайпеди.
Ініціативи університету знайшли відгук у середовищі литовського бізнесу. Зокрема, в співпраці з великими суднобудівними компаніями Литви було успішно реалізовано програму надання грантового навчання для української молоді за профілем кораблебудування. Важливе місце у здійсненні підтримки українців також займала співпраця університету з Синодальним управлінням соціального служіння та благодійності Православної Церкви України Eleos-Ukraine.
Початок повномасштабного вторгнення російського агресора в Україну у лютому 2022 р. не припинив попередньої роботи. Подекуди вона здійснювалася навіть в умовах загрози життю і свободи представників вишу. Клайпедський університет у перший же день великої війни почав провадити гуманітарний супровід родин студентів з України, які опинилися у зоні війни.
Від самого початку діяльності в Україні КУ переслідував мету сприяння інтеграції української молоді до європейського освітнього середовища, формування у неї нової ментальності, близької культурній ідентичності Заходу. Успіх у цьому починанні є запорукою творення відповідної генерації інтелектуалів сучасної України – її перспективного майбутнього.
Наукові дослідження і популяризація історії. Багато у чому український напрямок діяльності КУ зародився завдяки активній позиції істориків Клайпеди. Науковці Інституту історії та археології Балтійського регіону КУ у 2010-х рр. налагодили тісні зв’язки з рядом українських вищих навчальних закладів.
Клайпедці стали частими гостями наукових форумів, які проводилися у різних містах України. У тому числі конференції у Києві, Херсоні. Дослідники з КУ організовували комунікацію з питань академічної мобільності, програми подвійних дипломів тощо. Великий внесок історики КУ внесли у старт кампанії залучення української молоді до навчання в Клайпеді, та і сама філософія кампанії створювалася за активної участі Інституту історії та археології Балтійського регіону. На базі останнього з 2019 р. запрацювала програма «Історії Європи», адаптована під студентів з країн східного партнерства. Інститут, який давно є одним з осередків студій військової історії у Литві, започаткував розвідки з історії литовсько-українських взаємин. Світ побачили також роботи, які доносили до українців зрозумілий виклад важливих віх литовської історії. Адже взаємопізнання минулого двох дружніх народів являлося і наразі є необхідним у комплексній роботі з побудови тривалих союзницьких відносин.
У 2020 р. опубліковано синтетичну наукову працю «Епоха великих надій: нариси історії міжвоєнної Литви (1918-1940)». Це було перше подібне видання з історії міжвоєнної Литви українською мовою. У його підготовці і науковому редагуванні автору – Артему Петрику, надавали сприяння інші науковці Клайпедського університету, яких можна назвати і одними з головних натхненників розробки всього українського вектору Інституту. Мова про Сільву Поцітє, Вітаутаса Йокубаускаса та Вігантаса Варейкіса. Крім того В. Йокубаускас став автором вступної частини (під назвою «Історична книга та її майбутнє») до видання.