Раз на три роки Мінкульт Естонії замовляє моніторинг інтеграції естонського суспільства. Результати чергового з них було оприлюднено 5 березня. Число римується з кількістю груп, на які розділилися неестонці, що живуть у країні. У трьох з них з інтеграцією «менш-менш добре», у двох «все не здорово». Критеріїв поділу людей також було п’ять, і вони давали цікаві результати. Загалом ясно, що розрив між групами зростає, хоч і не в очікуваному ключі.
Людей, які повністю влилися до естонського середовища, налічується 18 відсотків. До них додаються якісь «місцеві патріоти», у яких не все так ідеально, є куди зростати – їх 23. Ще 17 відсотків – молодь, яку не турбує ні війна в Україні, ні власна користь для Естонії. Їх називають дуже тривожним словом «прагматики» – так, пам’ятається, вважали за краще називати диктатора Путіна на початку його творчого зростання. А ось друга група людей, які здебільшого нікого не люблять і про всяк випадок нікому не вірять, становить 43 відсотки. Тобто це на хвилиночку чи не половина всіх респондентів.
У цій групі достатньо тих, хто непогано розмовляє естонською. Знання мови, згідно з дослідженнями, не має жорсткої кореляції з лояльністю. У цій групі знайдуться й ті, хто піде воювати за Естонію, маючи навіть російське громадянство. А якщо й не піде, то надаватиме чи хоча б демонструватиме велику підтримку національній обороні. Війна, що йде поблизу, змінила уявлення людей про свою захищеність, а щира надія на прихід «визволителів» з-поміж тих, що продовжують буксувати в Україні, стала зовсім маргінальною.
Але проблема естонського суспільства, мабуть, лежить в іншій площині. Це суспільство значною мірою внутрішньо відчужене і харчується недовірою. Як справедливо зауважила в недавньому ефірі Мар’ю Лаурістін, необов’язково йдеться про взаємну недовіру російсько- та естономовних жителів. Воно якраз уже зараз сходить нанівець, якщо представники національної меншини на роботі та у суспільному житті використовують державну мову, а вдома розмовляють рідною. Як це було і є в країнах із великою кількістю іммігрантів (наприклад, США, постколоніальна Західна Європа).
Мова про недовіру «маленької людини» до уряду та «великої» Європи, до банків та роботодавців, до торгових мереж та розваг. Культурні інституції викликають просто напади недовіри, не кажучи вже про заклади освіти. Про медіа ж я вважав би за краще мовчати з міркувань коректності, а то почну тупо скаржитися. Настороженість і підозрілість щодо будь-яких проявів відкритості, розслабленість зі своїми (і то – до певного часу, до часу) і напруженість з чужими – і все це на тлі розладу у владі та гризні правлячих партій, до якої зводиться вся політична дискусія в країні.
Саме взаємна недовіра громадян, що ґрунтується на негативних очікуваннях, гальмує те, що прийнято називати інтеграцією, а зовсім не ліньки чи слабка мотивація тих, хто намагається обходитися без естонської мови у громадських місцях. Таких людей дедалі менше, але вони, звичайно, не зникнуть ніколи. Жодна європейська країна не обходиться без свого іншомовного гетто. Але його наявність зовсім не означає, що всі носії цієї мови відрізняються однаковими асоціальними ознаками.
Звідки негативні очікування? Я це пов’язую з тим, що в Естонії на всіх рівнях суспільства, за винятком, мабуть, найменш забезпеченого, панує праволіберальний порядок. Це означає, що всі хочуть бути багатими і зневажають тих, хто з якихось причин не є таким. При тому, що людей, які скромно живуть, явна більшість, усередині цієї групи немає ознак соціальної солідарності. Люди роз’єднані та налаштовані критично і на свою, і ще частіше на чужу адресу. Нормалізовані відносини, коли ввічливість треба включати тільки з тими, хто тобі навіщось потрібен. Це називається “практичність”.
Тут є від чого засмутитися. Адже протестантська етика, яка століттями пронизує життя Естонії, полягає зовсім в іншому. А саме, у розумінні праці як чесноти, а багатства – як ресурсу суспільного блага. Мабуть, період радянської окупації, коли не було чого й думати про пряме дотримання протестантської етики, справив руйнівну дію на уми людей, прищепивши багатьом уявлення, що багатство досягається лише нечесним шляхом. Тому ті, хто починають прагнути до нього з появою перших можливостей, виявляються максимально далекі від протестантських традицій.
З перших років відновленої незалежності основою естонського успіху оголошувався дух підприємництва, індивідуалізм та конкуренція, якій подобається проголошувати себе вільною. Це зрозуміло: Естонія таким шляхом хотіла якнайдалі відійти від наскрізь токсичного «соціалістичного шляху розвитку», який був насправді зовсім далекий від радянської імперії. Реальним соціалізмом, на відміну від якоїсь Норвегії, там і не пахло, але асоціації сильніше за розумні докази. Тому і поняття про солідарність, взаємодопомогу, колективність і суспільне благо були засунуті в довгу скриньку.
Звичайно, суспільство дуже виросло в порівнянні з звичаями дикого капіталізму кінця минулого і початку нинішнього століття. Але взаємна недовіра та невдоволення як захисний рефлекс продовжують надавати потужний інерційний вплив. Що з цим робити? Важко, якщо взагалі можливо, державі «вжити заходів» щодо таких довгих соціальних процесів. Але варто усвідомлювати: тут тонко, тут слабке місце, тут люди розгублені і почуваються слабкими.
Коли говориться, що люди роблять мало зусиль, погано намагаються, недостатньо інтегруються і схильні до утриманства, я відразу думаю про те, скільки разів на рік прем’єр-міністр цієї маленької небагатої країни користується послугами бізнес-джету. Хоча це, мабуть, не моя собача справа.
І, до речі, щодо прем’єр-міністра. Сподіваюся, жодних знижок на архаїчне та принизливе ґендерне свято бути не може. Геть пережитки окупації! Їм не повинно бути місця в суспільстві рівних можливостей і інтеграції, що неухильно зростає!