У Литві, як і в Україні українці з великою пересторогою спостерігають за діями агресивного сусіда – Росії. Вони розуміють, що війна в Україні і для них, і для всіх трьох балтійських держав є екзистенційною війною, що подальша доля цих держав залежить від розгортання війни і від результатів нападу Росії на Україну. Або Україна разом з цивілізованим світом дадуть належну відповідь, або війна піде далі. Останнім часом Путін підкреслено заявляє, що не має претензій ні до Польщі, ні до Латвії. І одночасно звинувачує Польщу в тому, що змусила Гітлера почати Другу світову війну. Претензії на історіософічному фронті висуваються щоразу нові. В інтерв’ю горезвісному Карлсону Путін заявив, що Росія ледь не створила Велике князівство Литовське. Велику помічну роль в діях російського диктатора відіграють питання Церкви і віри. Тому у контексті юридичної реєстрації екзархату Константинопольського патріархату в Литві не можуть не звертати на себе уваги думки і висловлювання предстоятеля Російської православної Церкви (РПЦ) у Литві, тобто Віленсько-Литовської єпархії РПЦ. Але і тут відбувається гра з визначеннями. Зокрема, фігурує термін “Литовська православна Церква” за аналогією з “Української православною Церквою” (Московського патріархату).
Прокоментувати юридичну реєстрацію Константинопольського екзархату у Литві і реакцію на цю подію РПЦ українська редакція порталу LRT.lt попросила митрополита Білоцерківського Православної Церкви України (ПЦУ), речника Священного синоду і заступника голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ Євстратія Зорю.
– Владико, раді Вас вітати і дозвольте висловити Вам слова вдячності від українців, від багатьох тих, хто Вас читає тут у Литві, за слова духовної підтримки у канві тих подій, що відбуваються. Зокрема, і для моїх близьких це має таке суттєве значення.
Хотілося б почути Ваші коментарі з приводу останніх подій навколо життя православної громади у Литві. Після юридичного визнання Литовською державою екзархату Константинопольського Патріархату митрополит РПЦ Інокентій розмірковує і припускає для своєї внутрішньої аудиторії у Литві, що історики майбутнього можуть оцінити нинішні важливі події з відновлення Константинопольського патріархату на литовській землі як “вторгнення на чужу канонічну територію”. Але як може історична територія Київської митрополії Константинопольського патріархату бути “територією російської Церкви”?
– Слід нагадати таку загальну позицію, яка домінує у російському політикумі серед релігійних провідників і яка слугує виправданням будь-якої агресії, яку вчиняє Росія тепер або вчиняла в минулому:
“Росія ні на кого не нападає”.
І ось на конкретному прикладі України можна побачити, як це технічно реалізується. “Росія ні на кого не нападає”, вона просто оголошує чуже своїм. А потім каже, що вона своє захищає.
Наприклад, у такому дусі виступав Кирило Гундяєв, очільник Московської патріархії на Великдень 2022-го року в одному з кремлівських соборів. Під час проповіді він назвав Росію унікальною країною, а “з унікальною історією вона ніколи ні на кого не нападала”.
Дивно, яким тоді чином захолустне Московське князівство перетворилося на державу, яка свого часу тримала контроль більше, ніж над 1/6 частиною всього суходолу земної кулі? Одними добрими словами, очевидно що?
І ось ця ж схема працює і в церковному середовищі. Тобто якщо ми подивимося на російську церковну історію, бо фактично протягом всього часу Московський церковний центр без всякого зважання на канони, на традиції на інші церковні речі, суто з політичних міркувань поширював свою владу туди, куди поширювалися влада російської держави. Так було у випадку України, так було в випадку Грузії.
Наприклад, коли просто розпорядженням імператорську уряду була скасована багатостолітня автокефалія Грузинської Церкви, і вона була включена в склад Російської імперської церковної структури і підпорядкована урядуючому Синоду.
Так було в Бессарабії і Молдові. Коли на початку 19-го століття Російська імперія завоювала ці території, вона просто підпорядкувала російській церковній структурі всі релігійні інституції, які були на цій території без жодних комунікацій з Вселенським патріархатом. До речі, так було в Криму, коли за імператриці Катерини було завойовано Крим, просто перепідпорядковано було всі єпархії російському імперському церковному урядуванню. Тобто поширення того, що Московський патріархат називає “своєю канонічною територією” поза межі, визначені при встановленні цієї інституції серед автокефальних церков світового православ’я, відбувалося і продовжує відбуватися суто політичними методами незалежно від того, має це якийсь стосунок до канонів чи ні.
Є зафіксований факт. Московський патріархат був утворений як складова частина Вселенського православ’я внаслідок рішення спочатку Вселенського патріарха Єремії ІІ у 1589-му році, а далі зі згоди інших східних патріархів у 1595 році. І в документах, які фіксують ці події, чітко вказано, що територія, в межах якої встановлюється Московський патріархат, – це територія де факто Московської держави і тих земель, які контролюються нею на час встановлення патріархату. Тобто це без території України, це без території Білорусі, це без території балтійських країн.
Тому ніякого канонічного права вважати, зокрема, і Литву чи в цілому балтійські країни своєю канонічною територією московська церковна структура не має. Вона поширила цю владу внаслідок політичних змін, вона поширила і утримує цю владу внаслідок своїх впливів і тієї сили, яка за Московською патріархією стоїть. Але сила не означає правду.
Тому митрополит Російської Церкви у Литві може заявляти все, що завгодно. Ми в Україні багато таких заяв чули аналогічних, але це не змінює історичної правди.
Московський Патріархат не має канонічної юрисдикції на території Литовської держави.
Він існує там де факто. Але канонічно Московський патріархат ніколи не отримував такої юрисдикції, ніколи згідно з канонами це не було підтверджено. І тому давність влади і потужність присутності – це не церковні і не канонічні аргументи. І приймати їх немає жодних підстав.
“Сила правди – в ній самій! Сила брехні полягає в багатократному повторенні брехні”
– Власне, про це говорив і Вселенський Патріарх Варфоломій під час свого візиту минулого року навесні до Вільнюса. Він сказав про “етнофілетичні єресі”, якими хворіє Російська Церква як фактично частина імперської структури. І от, коли ми читаємо інтерв’ю владики російської церкви Інокентія у Литві, ми бачимо, що коли він вживає висловлювання “війна на Україні”, то він уникає називати суб’єкта і об’єкта цієї війни. Також вдається до таких політичних категорій, як “політику Константинополя не визнають інші помісні церкви”. Але ж ми знаємо, що сам Московський патріархат інші помісні церкви визнавали протягом 300 років, і це не є якимось канонічним зобов’язанням. Ми можемо сподіватися, що Московський патріархат колись повернеться до формату Церкви? І що в цій пропаганді має робити Українська Церква? Що мають робити Константинопольський екзархат у Литві і українська православна громада?
– Слід підкреслити, що сила правди в ній самій. Сила брехні полягає в багатократному повторенні брехні. І брехня постійно потребує свого поновлення. Адже в самій собі вона не має внутрішньої сили. А от правда сама в собі має внутрішньої сили, і тому правду треба свідчити. Правду треба пізнавати, треба знати її і треба поширювати. І раніше чи пізніше правда досягає своєї мети.
Ми це бачимо на прикладі Церкви в Україні. Дякувати Богові, ми цей процес бачимо також і на прикладі православної Церкви в Литві.
Також слід нам як віруючим людям сподіватися, що все-таки це можливо, щоби російська церква повернулася до того, щоби бути Церквою. Бо зараз абсолютно чітко і ясно видно, що структура Московської патріархії – це є державна інституція.
Це не є співпраця Московської патріархії з Кремлем! Це є абсолютна інтегрованість управлінської структури російської церкви в російську державну машину навіть глибше, ніж це було за часів Радянського Союзу. Тому що в радянський час існувала ідеологічна відмінність між державою, яка була комуністично-атеїстичною, і церкви, яка не могла бути ані комуністичною, ані атеїстичною. Контроль держава здійснювала, але такої тісної інтеграції не було.
Зараз ми бачимо, що ця інтеграція більше нагадує часи російської імперії. Коли навіть в офіційних документах церковну структуру називали “відомством православного сповідання”.
Зараз Російська Православна Церква – це відомство православного сповідання Російської Федерації.
А коли можлива зміна? Зміна можлива після колапсу путінської системи. Колапс путінської системи буде після Путіна.
Коли не буде Путіна, система сама не зміниться моментально на краще. Так само як ми бачили, що падіння комуністичної диктатури в Росії в 1991 році не призвело до того, що Росія стала повноцінною демократичною країною. І в ній були, як ми бачимо, успішно демонтовані навіть ті маленькі паростки свободи і демократії, які намагалися пробитися після колапсу Радянського Союзу. Щонайменше, так само як при зникненні багатьох диктаторів, система яких абсолютно акцентована на їхні особистості, відбуваються всередині диктатури докорінні зміни, очевидно, що і путінська система без Путіна не зможе далі існувати. Вона зазнає раніше чи пізніше свого колапсу.
І в цій ситуації Московській патріархії доведеться відповідати перед церковним середовищем, відповідати перед світовим православ’ям і відповідати перед суспільством. Тому що суспільство російське, знімаючи зокрема із себе відповідальність за все те, що зараз відбувається і що відбулося, буде вимагати від Московської патріархії відповіді. “Ви ж наші релігійні провідники, ви ж наша церква. Ви нам повинні були говорити, де є правда, а де є неправда, ви повинні були давати нам моральні настанови. А що ви робили? Ви схвалювали цю безглузду війну, ви схвалювали цю криваву диктатуру, ви заохочували нас брати участь в злочинах, у геноциді. То ви за це маєте відповідати”.
Приблизно так, як сталося із Російською Церквою після повалення монархії Романових.
Коли гнів суспільства проти тиранії імперської монархії був вихлюпнутий в тому числі і на російську Церкву як на інтегральну частину старого режиму. І тому після колапсу путінської системи очевидно і система Московської патріархії теж буде зазнавати змін. Наскільки вони стануть до кращого і наскільки буде здатна існуюча російська церковна модель повернутися до церковних традицій, переставши бути оцим відомством православного сповідання, ставши все-таки помісною церквою, тут я судити не можу.
А що стосується конкретно ситуації в Литві, то навіть на цьому прикладі ми бачимо, наскільки ментально і духовно структури Московської патріархії вмонтовані у цю російську політичну систему.
Жоден ієрарх православний Московського патріархату поза межами Російської Федерації не висловив засудження російської агресії.
Навіть митрополит Інокентій, який на початках якісь робив кроки до того, щоб дистанціюватися від путінської агресії.
Врешті-решт що зробив? Він повернувся в річище офіційної позиції Московської патріархії. Він безпідставно, беззаконно, антицерковно вжив свою владу проти поважних священиків, які виступили проти путінської агресії, наклав на них заборони, відлучення і так далі. І з тих прикладів, які ми зараз бачимо, з цих обтічних формул… Добре, що він ще не вживає визначення “спеціальна воєнна операція”, а все ж таки говорить про війну.
Це вже напевно в його парадигмі є великий прогрес і великий такий крок до свобідної позиції. Але ми бачимо, що і він, і інші ієрархи, в тому числі в балтійських країнах і не тільки знаходяться в ментальному підпорядкуванні Московської церковної і політичної структури. І в тому порядку денному, які вони продукують. Бо можуть зрозуміти ще люди, які пам’ятають Радянський Союз, що всередині Російської Федерації під жорстким державним контролем набагато складніше говорити правду і підвищувати свій голос на захист правди. Але поза межами Росії це можна робити в значно простіше і значно легше.
Якщо людина, живучи у вільній Литві і знаючи про загрозу, яку Російська Федерація несе Литовський свободі і державності… Якщо людина при здоровому глузді, маючи можливість дивитися вільні джерела інформації, може бачити, що російська агресія принесла в Україну і, відповідно, зрозуміти, що би сталося, якби ця агресія продовжилася на Литву, і які би наслідки це мало в тому числі для його пастви, для його священиків, для його храмів… Якщо це є в Україні, коли страждають в тому числі і ті, хто є послідовниками Російської Церкви, чиї храми руйнуються, чиїх священиків і вірних також російська зброя вбиває.
І все це бачачи і розуміючи, далі захищати систему Московської патріархії, далі захищати позиції Росії абсолютно скомпрометовані морально і духовно, – ну, очевидно, це є позиція!
Очевидно, це не просто людина опинилася в такій ситуації, а це приклад того, як втрата здорового церковного вчення заводить людину в духовну прірву.
– Дякую, владико, за відповідь ґрунтовну і глибоку. Можливо, насамкінець кілька духовних настанов для українців і всіх православних людей в країнах Балтії і в усьому світі.
– Я дуже радий з того, що процес унезалежнення православ’я в Литві і загалом в балтійських країнах просувається успішно, що православ’я звільняється від московських кайданів, звільняється від ярма русского міра.
Зокрема православних українців закликаю підтримувати екзархат Вселенського патріархату, бо це є також частина нашої спільної боротьби. Ми знаємо те гасло, яке об’єднувало українських, литовських і інших європейських патріотів ще багато-багато часу тому.
Але це гасло залишається актуальним, в тому числі і в церковному житті – “За вашу і нашу свободу! Už jūsų ir mūsų laisvę!”
Свобода церковна, свобода віри, свобода сповідання в Україні і в Литві тісно і взаємно пов’язані. Хочу побажати Божого благословення, доброго здоров’я, сил, мужності, витривалості і запевнити всіх, що кожен день, який ми віддаємо праці заради торжества правди, наближає нас до перемоги. І з Божою допомогою всі разом ми її досягнемо. Нехай Бог благословить!