У багатьох волонтерських організацій Естонії беруть участь вихідці з Росії, які відчувають відповідальність за військові злочини країни свого народження.
Естонська Рада у справах біженців протягом трьох місяців надаватиме грошову допомогу у розмірі 3 600 гривень на місяць українцям, які проживають на одній із шести прифронтових областей. Інформація про це з’явилась на сайті організації 13 листопада цього року.
Подібно до двох інших держав Балтії – Латвії і Литви – Естонія вжила екстрених заходів для надання всілякої допомоги неспровокованій російській агресії країні відразу ж після 24 лютого 2022 року. Естонські сайти рясніють заголовками: «Інформація для українських біженців та можливості пожертвувань», «Контакти для військових біженців з України», «Рійгікогу підтримує продовження тимчасового захисту військовим біженцям з України», «Послуги Центру, що надаються військовим біженцям з України».
Але гуманітарною місією займаються не лише офіційні структури, а й численні волонтерські організації в Естонії. І ця підтримка не ослабла за минулий з початку повномасштабної агресії 21 місяць.
«Дякую естонській демократії, яка таку можливість надає»
Координатор порталу Activatica.org Євгенія Чирикова розповіла, що вона підключилася до проектів надання допомоги українцям одразу після початку повномасштабного вторгнення російської армії до України. Тоді одразу ж почалися дуже серйозні проблеми з жителями окупованих територій, яких російські військові під дулами автоматів відправляли до фільтраційних таборів. І ті, хто зумів пройти цю фільтрацію, опинялися на території Росії. «Вони дуже часто опинялися без грошей, без якихось ресурсів, дуже часто у них починалися серйозні проблеми зі здоров’ям, тому що поки вони перебували на окупованих територіях та під обстрілами, зрозуміло, не було доступу до ліків», – згадала громадянська активістка. розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки».
І продовжила: «Наприклад, у діабетиків просто починалася гангрена, і постало питання про те, що треба просто рятувати життя людей! Були й кульові поранення, загострювалися хронічні захворювання і не лише на нервовому ґрунті, а тому, що без відповідних ліків хвороби починали прогресувати, а нерви, звичайно, додавали проблем – імунітет знижувався. З іншого боку, діти опинялися без доступу до освіти, і була потреба організовувати цю освіту».
Завдяки взаємодії естонських волонтерів та цивільним активістам у Санкт-Петербурзі та Ленінградській області, досить великій кількості українців, депортованих до Росії, які опинилися в північно-західному регіоні країни-агресора, вдалося перебратися до Естонії. А далі хтось залишився в Естонії, хтось рушив до інших країн Заходу, хтось кружним шляхом зумів повернутися до України.
«Я вірю, що в якийсь момент, коли цей путінський режим звалиться, нам знадобляться люди, які вміють самоорганізовуватись. Це наш золотий людський капітал і їм треба зараз дуже серйозно допомагати, і я постійно шукаю допомоги, щоб підтримувати ці групи» – зазначає Євгенія Чирикова.
Співрозмовниця «Голосу Америки» також наголосила, що в Естонії дуже зручно створювати НКО. Ми нашу некомерційну організацію “Support Net” організували за допомогою фонду “Відкрита Естонія” буквально за півгодини. І дякую естонській демократії, яка таку можливість надає. Найголовніше, що робить держава – це чіткі правила, будь-яка консультація російською, естонською та англійською мовами. Ви телефонуєте до будь-якого міністерства-відомства і з вами розмовляють дуже чемно», – свідчить вона.
Були й певні труднощі, коли за кілька місяців після початку війни естонські прикордонники перестали пускати українських біженців, які дуже довго, на їхню думку, були на території Росії. Причини для цієї затримки були різні: комусь довелося довго лікуватися, хтось довго шукав ресурси для переїзду, хтось чекав на приїзд родичів, депортованих у далекі регіони Росії.
За словами Чирикової, добровольці з розумінням поставилися до позиції естонської прикордонної служби, оскільки кожна держава має власні міркування щодо організації безпеки громадян. Внаслідок цього її колеги просто перестали возити українських біженців через Естонію і стали це робити через інші країни. «Зараз ми підтримали кілька проектів, у нас є “шелтери”, куди приймають біженців, є проекти, які вивозять біженців, у тому числі з окупованих територій та нелюдяно обстрілюваних – це все можливо. І для мене не дуже важливо, де я перебуваю фізично, тому що за бажання допомогти можна це робити як зсередини Росії, так і в іншій країні», – вважає координатор порталу Activatica.org
Із особливим задоволенням Євгенія розповідає, як відправляли машину «Швидкої допомоги» до України. «Тут найскладніше було спочатку знайти правильну команду, і я дуже вдячна Андрію Хвилі, він допоміг знайти PTSD Med Team. Далі було лише питання організації – ми їм виділили гроші, домовилися, як усе буде оформлено для повної прозорості для будь-якої перевірки – донорської, податкової всередині ЄС. Організували передачу грошей, і вони вже самі купили саме ту машину, яка їм потрібна.
Я схиляюся перед героями з передової – вони збирають поранених і на операційний стіл до Андрія Хвилі потрапляють люди після серйозних кульових поранень або втрати кінцівок після потрапляння на міну. Це страшні поранення, але людину треба взяти, донести — це найважливіша робота, і я рада, що вдалося хоч щось почати робити в цьому напрямі. Тут багато допомоги не буває, і я рекомендую всім, хто хоче допомагати, обов’язково приєднуватись», – закликає Чирікова.
«Я брала із собою своїх дітей, тому що у присутності дитини людині не страшно»
Тереза Сале – керівник Соціального центру у Валзі – прикордонного міста між Естонією та Латвією – у розмові завжди називає цю установу «наш Дім».
Сам Соціальний центр існує з 2013 року, тут надається соціальна допомога людям похилого віку і тим, у кого є психічні захворювання. «Оскільки Естонія – це європейська країна, то у нас немає жодних глухих парканів, ґрат на вікнах. Жодних заблокованих дверей. Люди у нас живуть, отримують ліки, допомогу лікарів та необхідний догляд», – розповіла вона кореспондентові Російської служби «Голосу Америки».
Коли почалася війна, виникло чимало труднощів з допомогою українським біженцям, оскільки співробітники Соціального дому не знали, як діяти за нових обставин, а налагодженої волонтерської мережі не було. Сама Тереза почала допомагати виїхати своїм далеким родичам, координуючи їх – хто куди може податися.
«Перші біженці з України з’явилися у нашому Будинку на початку березня. Вони їхали з Донецька та Донецької області. Одну дівчину з дитиною ми намагалися вивезти через Покровськ до Польщі, коли його ще не окупували наприкінці лютого. А іншу – вагітну – везли через Румунію, бо інакше не вийшло. Але тут уже підключились одиночні естонські волонтери, які дуже допомогли. Це було дуже важко організувати, але зрештою на початку березня обидві опинилися у Валзі. Пізніше ми їх обох відправили до Нарви, бо там мешкає моя тітка. Це був мій перший досвід вивезення біженців», – свідчить вона.
На початку березня в Естонії з’явилася перша величезна хвиля біженців із Маріуполя, які їхали через російський кордон в Івангороді – та естонський у Нарві. «Ще не було жодної волонтерської мережі, люди самі добиралися як могли. Орієнтуючись картою, вони хотіли їхати до Риги і далі до Європи. Шлях лежав через нашу Валгу, але вони несподівано зіткнулися з тим, що поїзд з Таллінна, Нарви або Тапа до нас приходить пізніше, ніж вирушає останній поїзд до Риги. Люди розраховували, що зможуть переночувати у будівлі вокзалу і на першому поїзді о 5-й ранку виїхати до Риги. Але у нас усі будівлі на ніч закриваються, у тому числі касовий зал та зал очікування на вокзалі. А початок весни минулого року був дуже холодним», – згадує керівник Соціального будинку у Валзі.
І раптом у місцеві паблики почала надходити інформація від місцевих жителів, що містом ходять люди з мішками, з дітьми, собаками, кішками і навіть папугою, не знаючи куди подітися. «У нас у Валзі дуже давно мешкає кілька людей родом з України, вони навіть об’єднані у невелике суспільство. І один із них – Денис – звернувся до мене із запитанням, чи можна цих людей влаштувати на нічліг у наш Дім? Денис випадково опинився із п’ятьма біженцями з Маріуполя разом у поїзді та зрозумів, що люди залишаються на вулиці вночі. Я, зрозуміло, одразу відповіла, що, звісно, немає проблем!», – продовжила розповідь Тереза Сале.
Співробітники Соціального будинку підготували біженцям ночівлю, нагодували їх та до 5 ранку відправили на вокзал до першого поїзда на Ригу. Дзвінки про біженців стали постійними, і колеги Терези зрозуміли, що головна проблема у відсутності зручного стикування поїздів, внаслідок чого люди застряють у Валзі на ніч. «І тоді я, моя сім’я, друзі та працівники Будинку, почали вечорами зустрічати талліннські потяги, парками збирати цих людей, часто з маленькими дітьми, які сиділи на лавках і не знали куди подітися. Ми підходили до кожної людини з поклажею та питали: “Ви з України?”. Уявляєте, як було страшно цим людям, до яких у незнайомій країні та незнайомому місті підходить людина та звертається до них російською мовою? Почувши від них ствердну відповідь, я казала, що пропоную піти зі мною, і вони зможуть поспати в теплі. Пізніше я розмовляла з кількома біженцями, і вони говорили, що їм було дуже страшно – темно, їх садять у машину, кудись везуть… Ми зрозуміли, що треба людей заспокоювати, я брала із собою своїх дітей, бо в присутності дитини людині не страшно», – ділиться спогадами Тереза Сале.
Пізніше вона прикріпила на одяг український прапор, щоб якось позначити себе, і щоб люди не лякалися, коли вона до них підходила і зверталася російською. Спочатку все організовували на свої гроші співробітники Соціального будинку, але потім на допомогу прийшла і держава, і місцева влада, яка виділила фінансові кошти, щоб можна було закуповувати продукти.
А після того, як налагодила свою роботу організація «Друзі Маріуполя», Тереза та її колеги уже не мали необхідності ходити на вокзал і містом, бо вони знали – скільки людей приїде, хто і коли, і доставка була вже організована.
«На даний момент у Будинку проживає 14 українців. Але ми тепер вирішили використати спеціалізацію нашого Дому та приймаємо людей з інвалідністю, з психічними відхиленнями. Оскільки у нашому Соціальному Центрі є спеціальний персонал, який працює із місцевими естонцями, які мають такі захворювання. І у нас 9 українців із діагнозами шизофренія, біполярний розлад, також є один лежачий дідусь. Ми приймаємо дуже складних хворих, які не хочуть приймати в інших місцях. І я говорю, що ми готові ще прийняти.
А ще у нас є Food Bank – це естонсько-голландська організація, і в нашій області ми є їхніми партнерами, завдяки цьому ми мали багато пожертвувань. Мені не здається, що це був якийсь героїзм, це було те, що я, як звичайна людина, можу зробити для користі світу. Ось мої руки, ось що я можу робити, і я це роблю», – завершує свою розповідь Тереза Сале.
«Діти із сімей, які планують повернутися до України, ризикують забути рідну мову»
Керівник центру дозвілля Центру для дітей українських біженців «Огого!» Олександра Россейкіна пояснює незвичайну назву свого проекту тим, що вона існувала і раніше, просто вона та її колеги приєдналися до некомерційної організації з таким найменуванням.
“Я займаюся підтримкою дітей у важких життєвих ситуаціях вже 13 років”, – пояснила вона у розмові з кореспондентом Російської служби “Голосу Америки”.
Олександра розпочинала свою гуманітарну діяльність у Росії, де залишилася її благодійна організація, що займається допомогою дітям-сиротам. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, вона перебувала в Естонії, тож питання «чим займатися?» перед нею не стояв. «Я почала продумувати, чим я можу бути корисною і тут? На початку війни тут розміщували українських біженців на великому морському поромі, який до ковіда ходив маршрутом Рига-Стокгольм. І в квітні 2022 року його поставили в талліннському порту, де він функціонував, як центр тимчасового розміщення для українців, які щойно приїхали», – розповіла вона.
Зі своїми однодумцями Россейкіна проводила на кораблі великі заходи для дітей, зокрема – святкування Хеллоуїна, де одночасно взяли участь майже 200 дітей. “До такого, чесно кажучи, ми були не готові, але на допомогу прийшло багато волонтерів і все пройшло дуже класно, всі були дуже задоволені!”, – із задоволенням наголошує Олександра.
Уточнити кількість українських біженців, які знайшли тимчасовий притулок на цьому кораблі, вона не може, то зауважує, що з 24 лютого 2022 року через Естонію пройшло не менше 65 тисяч українців. «Для країни, де населення 1 мільйон 300 тисяч, це величезна цифра. Однак можу сказати, скільки дітей пройшло через наші заняття за 13 місяців – це майже 450 осіб», – додає керівник центру «Огого!».
Естонські волонтери, які підключилися до цього проекту, володіли російською мовою, тож проблем із так званим «мовним бар’єром», за її словами, не було. Зараз естонська влада хоче, щоб зберігалася офіційна українська культура та українська мова, і на це спрямована велика кількість ресурсів. «У нас усі вихователі з України, всі заняття максимально відбуваються українською мовою, окрім тих, які ведуть російськомовні волонтери. Діти 80 відсотків часу перебувають в україномовному середовищі та зберігають мову. Не секрет, що дитина, потрапляючи в невеликому віці в інше мовне середовище, дуже швидко втрачає рідну мову. А в Естонії зараз у дитячих садках та в школах відбувається перехід на естонську мову навчання. Тому діти із сімей, які надалі планують повернутися до України, ризикують дуже швидко забути рідну мову, а ми її допомагаємо зберігати. Діти займаються естонською та англійською мовою, іноді запрошуємо психолога», – вважає за необхідне підкреслити Олександра Россейкіна.
Значна частина грошей, задіяних у цьому проекті, — благодійні пожертвування, бо основна стаття видатків — зарплата українських освітян. Дуже багато громадян Росії, які залишили свою країну, допомагають цьому проекту, оскільки відчувають відповідальність за те, що створила їхня батьківщина. «І ми маємо великого друга нашого проекту — це громадянин Білорусі, який приїхав до Естонії ще до війни, і тут у нього своя справа. Він нам допоміг фінансово ще з першої табірної зміни і продовжує нас підтримувати. Дуже у нас вірить, допомагає і завжди з нами у будь-якій складній ситуації», – зазначає співрозмовниця «Голосу Америки».
На прохання розповісти про якийсь найбільш яскравий випадок із практики Центру для дітей українських біженців, воно розводить руками: «Мені здавалося, що мене вже важко чимось здивувати і життя до всього підготувало. Але після 24 лютого 2022 року дітей у важких життєвих ситуаціях побільшало на сотні тисяч, і історій стало теж дуже багато. Точно можна сказати, що зараз в Україні немає жодної дитини, яка б не була травмована. Ми знаємо історії всіх дітей, які до нас приходили і приходять, тому що вони їх розповідають самі, або їхні батьки розповідали, щоб нас ввести в контекст. Загалом більшість дітей, які у нас були – біженці саме з окупованих територій. І таких історій дуже багато.
Наприклад, у нас був на кораблі хлопчик, який був на окупованій території, не пам’ятаю точно звідки. Він відмовлявся від їжі, ні з ким не розмовляв. Ми спочатку не могли зрозуміти, що сталося, а мама нічого не пояснила. Але вона дуже переживала, що він нічого не їсть і щодня у нас питала “він поїв?”, ми відповідали, що він щось із дітьми “поклював”. І приблизно через місяць, його мама нам розповіла, що в нього на очах убили батька. І він після цього перестав нормально їсти, перестав розмовляти. У нас він потихеньку-потихеньку став “відігріватися”. Зараз він до нас повернувся після корабля, ми його не бачили місяці три, і вже зміцнілий, видужав – приходить до тями».
Олександра зізнається, що в перші місяці після початку війни їй було важко говорити, що вона з Росії і щоразу вимовляючи це, їй доводилося через себе переступати. «Проблеми були і з деякими батьками, які дізнавалися, що я з Росії і зрозуміло, що їм важко було змиритися з цим фактом. Потім уже з часом вони починали розуміти, дивилися, як я ставлюся до дітей, як діти ставляться до мене.
У нас у штаті 7 українців, волонтери, які працюють із дітьми, решта – росіяни і є одна волонтер естонка, яка викладає естонську мову. Ми всі один з одним чудово взаємодіємо. Мені навіть вдалося налагодити контакт із Посольством України в Естонії, хоча теж це було все складно – важко довіритися, але зараз уже добре взаємодіємо», – зазначила наприкінці бесіди керівник Центру дозвілля для дітей українських біженців «Огого!» Олександра Росейкіна.