Навесні цього року в Естонії змінився посол України. До свого призначення в Таллінн Максим Кононенко працював у дипломатичних місіях у Парижі, Страсбурзі та Амстердамі. Своє нове місце роботи він прийняв із особливим ентузіазмом з огляду на рівень емпатії, який демонструє Естонія до України. Спеціально для читачів Rus.Postimees Максим Кононенко поділився своїм баченням сьогодення та майбутнього України у його політичному та культурному вимірах.
Пан посол відповідав кореспондентові українською мовою, а потім авторизував переклад своїх відповідей російською мовою. Принаймні поки що йде війна, неприпустимо нав’язувати мову держави-агресора офіційному представнику держави, на яку спрямована агресія. Редакція Rus.Postimees висловлює подяку першому секретареві посольства з питань культури та роботи з медіа Інні Білик за допомогу в організації та підготовці інтерв’ю.
– Чому відбулася заміна посла? Як в Україні відбувається ця процедура?
– Боюся не бути дуже оригінальним у відповіді на це запитання. В основі дипломатичної служби – ротація. Дипломат, який відпрацював чотири роки за кордоном, зазвичай повертається в Україну для продовження кар’єри вдома. Згідно з Конституцією, призначення нових послів є винятковою прерогативою президента України. У випадку з Естонією все було просто: каденція моєї попередниці добігла кінця і президент Зеленський вирішив довірити цю посаду мені. Для мене це призначення – це водночас і важливий подарунок, враховуючи позицію Естонії щодо України, і велика відповідальність за підтримку високого рівня відносин наших країн. До речі, між послами не було паузи: я приїхав практично на другий день після закінчення місії моєї колеги, бо вважаю, що ми не повинні зменшувати темпи у зміцненні нашої двосторонньої співпраці.
– Основний тренд відносин України з Естонією навряд чи змінюється, але щось має змінитися в роботі вашого представництва?
– Не можна не помітити, що основний тренд наших двосторонніх відносин залишається незмінним. Нам не потрібно докладати зусиль для зміни стратегічних пріоритетів. Ми на одному боці: перемога України у війні, відновлення її територіальної цілісності, притягнення Росії до відповідальності – насамперед тих військових та цивільних осіб, які брали участь у злочинах на території України, оцінка збитків та його поповнення за рахунок заморожених на Заході активів країни-агресора, подальша інтеграція України у простір Європи, у тому числі її майбутнє членство у Європейському союзі та НАТО. Координацію наших зусиль на цих щойно позначених напрямках я розглядаю як своє основне завдання на цій посаді. Мій стиль управління – високий ступінь довіри колегам та максимальна відкритість естонським партнерам та громадянам України, яких зараз в Естонії налічується до 90 тисяч.
– Наскільки, на вашу думку, важлива роль культурного поступу України для зміцнення її міжнародного авторитету? Під час війни виникає ефект, що потрібні гармати, а культура зачекає. Президент України має досвід роботи у культурному полі, що є нетиповим для великої європейської політики. Хоча зараз він говорить насамперед про боєприпаси…
– Культура була і залишається надзвичайно важливою для нас. Надто довго Україна перебувала в тіні Росії – як геополітичної, так і особливо культурної. Фактично Росія сповідувала підхід, за яким усе, що зроблено Україною у складі як Російської імперії, так і Радянського Союзу, вона оголошувала «своїм». Це був випадок Іллі Рєпіна та Олександра Богомазова, Миколи Гоголя та Сергія Прокоф’єва – список можна продовжувати. Росіяни активно надавали імена та явища, а українці довгий час не наважувалися заявляти про свої права.
– Справді, між російською та українською за умовчанням ставився знак рівності.
І це при тому, що деяка частина національної спадщини вважалася українською та за радянських років. Але образи Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки, яким було дозволено представляти саме Україну, у догматичних радянських трактуваннях сильно віддавали нафталіном. Сьогодні наш пріоритет – не підрахунок, скільки «свого» у нас відібрали і що треба терміново повернути, а боротьба зі стереотипами в ім’я нової України – сучасної, креативної модернізації.
Українська нація усвідомила себе такою саме у європейському контексті, і в цьому сенсі ми зараз захищаємо на цій війні не лише себе. Ви, напевно, знаєте притчу про Черчілла , який під час війни не затвердив бюджет, в якому не було видатків на культуру. Не знаю, наскільки вона відповідає дійсності, але я згоден з тим, що якщо ми під час навіть самої кровопролитної війни забуваємо про культуру, можна запитати, за що ж ми в такому разі боремося ? Україна саме сьогодні й бореться за свою культурну ідентичність.
– Іноді її називають війною цінностей.
– Саме так, ця війна має екзистенційний характер. Сказати, що війна йде за ресурси або за територію – означає сильно звузити її значення. Територія Росії безмежна, її ресурси набагато багатші за українські. Тож це війна за свідомість людей, за культурний та мовний код. Україна зараз не просто захищається, але використовує свою мову та свою культуру як зброю, за допомогою якої перешкоджає прагненню Росії знищити державність України, принципи її соціальності та форми духовності. Зрештою, все впирається в таке поняття, як спосіб життя. І Росія сьогодні воює з Україною за те, щоб нав’язати їй свій пострадянський, тобто реакційно-імперський спосіб життя, тоді як Україна якийсь час тому зробила вибір на користь європейського способу життя.
– Заперечуючи суб’єктність України, Росія буквально фальсифікує історію, адже грамотність йшла до Московії із Заходу. Проте Росія примудрилася переконати і багато інших країн у тому, що Україна вторинна, несамостійна. Війна змінила це становище. Україну дізнався весь світ, хай і дорогою ціною. Як зберегти ці позиції після закінчення війни?
– Справді, до останнього часу Україна була білою плямою на карті Європи, яка була схильна довіряти російським наративам про те, що це фактично Росія, а українці – це неправильні росіяни, які говорять спотвореною російською мовою. Нині ситуація радикально змінилася. Громадяни найвіддаленіших країн світу тепер знають назви населених пунктів України, яких я не знав до початку повномасштабного вторгнення. Емоційно, а потім візуально Україна посіла своє місце на карті Європи, і ми його вже не втратимо.
У цій війні ми вже перемогли в тому, що довели своє право не лише на військову та політичну, а й на громадянську самобутність. Той період безтурботності та безтурботності, який тривав одразу після здобуття Україною незалежності, змінився, нарешті, періодом важкої роботи, в якій наголошено на всебічній реформі збройних сил. Україна – країна з кваліфікованою, добре екіпірованою та високооплачуваною армією. Ще один пріоритет і під час, і після війни – це економіка, яка поступово зростає до рівня, який би дозволив Україні вступити до Європейського союзу та НАТО.
– За вашими словами, інтеграція України до Європейського союзу не має альтернатив. Але чи Європа в особі України погодиться межувати з Росією?
– Європейський союз і зараз має досить протяжний кордон із Російською Федерацією. Ми з вами знаходимося на території країни, у якої кордон з Росією довший за кордон з іншими країнами. У Латвії коротший, а у Фінляндії – понад 1000 кілометрів. Росія має ексклав, з усіх боків оточений Європейським союзом. До речі, нагадаю вам, що за однією із класифікацій європейської території географічний центр Європи знаходиться на Закарпатті. Але це, скажімо, не так і важливо. Тут питання цінностей, які ми поділяємо.
Звичайно, не все так гладко, багато чого потребує праці. Але головне, що ми поділяємо з Європою ідеї цінності людського життя та прав людини, демократичні інститути – адже у нас у цьому столітті регулярно відбуваються конкурентні вибори. Мене закордонні колеги не раз питали: чим ви відрізняєтеся від росіян? Вас, мовляв, поруч постав – і не відрізнитиме. Так, ми не маємо антропологічних відмінностей. Але варто поставити уточнюючі питання, і все стане на свої місця.
– Чи можна сказати, що Україна тому й б’є росіян так добре, що має ціннісний каркас, про який ви говорите? Боротьба не лише за рідну землю, а й за спільні цінності не дозволяє впасти в цинічний релятивізм, який стоїть за діями російської армії?
– Я думаю, ви маєте рацію в цьому питанні. Справа в тому, що вся історія сучасної України – це проходження через революцію. Наша незалежність розпочалася з «Революції на граніті» , через 14 років – Помаранчева революція , ще через дев’ять – Євромайдан . У Росії це називали «заворушеннями», спробою радикально «утихомирити» які й стало повномасштабне вторгнення. Однак саме ці етапи нашого становлення щоразу змушували людей відповідати на запитання: «Хто я є?», «Яке моє походження?», «У чому моя самобутність?». У ході цієї війни, якщо розпочинати з 2014 року, від питання «Хто я за національністю?» люди перейшли до питання: “У чому моя громадянська ідентичність?”. Це означає, що від первинного, скажімо так, споживчого відношення («що мені дала держава?») люди переходять до усвідомлення – «Що я можу дати своїй країні, щоб ми всі, хто живе в ній, відчували себе захищеними?». Нинішні українці мотивовані вже своїм правом називатись собою.
– За європейськими мірками Україна – дуже велика країна. З Росією її не варто порівнювати, бо Росія – не країна, і це окрема розмова. Як найбільша країна Європи, на вашу думку, Україна залишається в перспективі національною державою чи може стати федеративним суб’єктом, подібним до Німеччини, наприклад?
– Український народ свою волю висловив, і вона закріплена у Конституції 1996 року. Було обрано модель унітарної держави з титульною нацією та дотриманням прав національних меншин. Тож для нас це не дискусійне питання. Тим більше – за умов війни. Ми захищаємо державний устрій, встановлений у конституції. Що буде далі, ніхто не знає, але у розпорядженні українського народу – демократичні інструменти вираження своєї волі. На даному етапі я не хотів би спекулювати на тему, настільки явно пов’язану з питаннями нашої безпеки та національними інтересами.
– Ви майже одразу після закінчення інституту вступили на посаду консультанта управління зовнішньополітичних проблем апарату Ради національної безпеки та оборони України . Як це відбулося?
– Справа в тому, що вже на старших курсах університету моїм пріоритетом стала державна служба. Я закінчив факультет міжнародного права у КНУ імені Тараса Шевченка та хотів працювати за спеціальністю. А в моєму випадку на той момент було МЗС. Я подав документи, але довелося чекати, доки звільниться вакансія. Чекаючи я вирішив спробувати себе в інших держструктурах. Саме тоді з посади секретаря ради національної безпеки України йшов Володимир Горбулін і замість нього було призначено Євгена Марчука . З Горбуліним пішло дуже багато людей з апарату Ради безпеки, зокрема з міжнародного відділу. На хвилі цього кадрового голоду я був прийнятий як молодий фахівець, який уже мав досвід європейських поїздок на тлі володіння іноземними мовами.
– Яка у вас основна іноземна мова?
– Французька. Пропрацювавши півтора роки в Радбезі, я таки перейшов у МЗС, де працював по лінії переговорів із Румунією з питань зонування континентального шельфу в Чорному морі. А наступного року буде вже 20 років, як я на дипломатичній службі. Через спеціалізацію французькою я був пов’язаний з Францією – моєю першою каденцією там була посада першого секретаря посольства з консульсько-правових питань. Друга каденція вже була пов’язана із багатосторонньою дипломатичною роботою у постійному представництві України у Раді Європи. Це Страсбург, як ви знаєте, тому там для мене теж було комфортне мовне середовище. Потім знову Париж уже на посаді радника-посланника. З грудня 2021 року по вересень 2022 року – посол у Нідерландах. У березні 2023 року був призначений послом до Естонії, а вже у липні розпочав свою каденцію у Таллінні.
– Якими є ваші спільні пріоритети для громадян України, які проживають в Естонії? Які плани посольства щодо роботи з біженцями?
– Як юрист, я завжди намагаюся бути точним у визначеннях. Насправді громадяни України, які сьогодні проживають в Естонії під тимчасовим захистом ЄС, не є біженцями. Адже в класичному розумінні біженці рятуються від свавілля та переслідування власної влади ( згідно із законодавством України – прим. ред. ). Якщо хтось і змусив українців залишити свої будинки та рятувати свої життя, то це були російські агресори та окупанти. Тому ми називаємо наших громадян, які виїхали з країни, вимушеними переселенцями чи тимчасово переміщеними особами. Це для ясності.
Щодо планів роботи, то очевидно, що ні приміщення посольства, ні штат не були розраховані на таку кількість українців в Естонії. Існують об’єктивні параметри, які ми не зможемо змінити. Проте ми можемо і оптимізуватимемо свою роботу. По-перше, більш актуальною є інформація на веб-ресурсах Посольства . По-друге, найкраща взаємодія та координація з естонськими органами влади, з інформаційними центрами та українськими громадами на місцях. По-третє, доповнимо консульський прийом у Таллінні виїзним консульським обслуговуванням у регіонах, графік на 2024 рік вже формується. Наразі також співпрацюємо з міжнародними структурами, наприклад Міжнародною організацією міграції, недержавними організаціями…
Українська держава працює над тим, щоби продовжити тимчасовий захист ЄС на період ведення воєнних дій та зробити умови тимчасового проживання українців максимально комфортними. Я вдячний естонській владі за надані нашим людям можливості: доступ до освіти, ринку праці, системи соціального захисту та охорони здоров’я… У свою чергу, я закликаю українців цінувати цю допомогу, вивчати естонську мову, робити свій внесок у економічний розвиток країни, яка їх дала притулок . Важливим завданням є створення умов для повернення українців додому після завершення війни. Нам потрібні наші люди для відновлення та розвитку України у майбутньому. Ми не повинні втрачати цей довгостроковий пріоритет на увазі.